Велоэстафета - 2009

0
Горожане
+ 30
Почетный
гражданин
В прошлом году я вкратце описал свое участие в велопробеге "Спорт для всіх - єднає Україну" Велоэстафета - 2008, в этом году поучаствовать в этом мероприятии не сложилось, но Велоэстафета-2009 состоялась и благополучно финишировала в Киеве на День физкультурника. Прочитал и хочу поделиться с остальными описанием одного участника велоэстафеты, стартовавшего из Одессы.

Цитата:Південна група, як усі знають, стартувала з Севастополя. Я же приєднався до братії з Криму, Миколаєва і Одеси саме з Одеси.

На відпочинок в Одесі група зупинилася надвечір сьомого вересня. Після своїх справ вирушаю до стоянки у туркомплексі „Одеса” в Аркадії на Гагаринському плато і знайомлюся з керівниками заходу – Анатолієм Іллічем („міністром”, як його називають кияни) та Аллою Василівною (представник „Спорт для всіх” – Одеса).
Дізнаюся про домовленості щодо наступного дня і їду готуватися.

8 вересня.
Потрапляю на туркомплекс для вирушення раніше від усіх. Через це Алла Василівна приймає мене за найвідповідальнішого і довіряє мені командний прапор Одеської області та розподіл сухих пайків серед команди одеситів. Потихеньку підтягуються хлопці-одесити, я роздаю по одному паю і в той же час досліджую за атласом автодоріг можливі маршрути прямування автобусу і себе самого на випадок, якщо темп 30-35 км/год відчуватиму виснажливим.
Як і обіцяли, о пів на дев’яту розпочинаються збори для відправлення на старт. За планом, з Одеси нас вивозять автобусами, а поза містом ми вже рушаємо на північ своїм ходом.
На завантаженні трапився маленький конфуз: водій „Ікарусу” розраховував, що у всіх велосипеди мають ковдру. Я же розраховував, що велосипеди займатимуть вантажника. А ще маю особистий досвід перевезення велосипеду громадським транспортом без усілякої там ковдри. Водій щось канючив щодо мого оголеного велосипеду, який зараз ляже у салоні, потім погодився. Колективним зусиллям всі велосипеди було завантажено на задні сидіння автобусу.
Неймовірно, але факт: нарешті, поїхали. Автобус везе з Аркадії, до центру, потім на північ Одеси, вже поза вікнами замарили багатоповерхівки селища Котовського. На початку Миколаївського шосе робиться зупинка на заправку, потім зупинка ще для чогось – так ніхто не дізнався, навіщо автобус і всі, хто в ньому сиділи, дружньо провтикали старт київської велогрупи власнохід. Потім ще поїхали, зупинилися і от лунає наказ: виймати велосипеди. Це було біля посту ДАЇ, що поблизу повертів на Світле і Олександрівку.
І розвантажують велосипеди, ладнають до них відокремлені за пакунку колеса, одним словом – невдовзі їдемо.
Власнохід стартує щось схоже на чинну велогрупу. Але чим більша швидкість, тим складніше в ній протриматися, тим паче, що дорога дедалі гіршає, а до ямок під колесами додається ще нахил додолу. І це нікого не змушує вповільнити ходу! Люди їдуть на тонкій межі ризику зробити сальто через кермо і стати причиною групового завалу, інстинкт самозбереження змушує бути одним із останніх. Але це тільки погіршує становище. Група вже нереально лосить десь 40 – 45 км/год, і розрив дедалі зростає. Цей розрив спочатку заповнює один супроводжувальний автобус, поза ним – інший. Якоїсь миті озираюся назад – поза спиною їде найтерплячий водій замикаючої машини ДАЇ. Але й той спочатку пропонує посісти автобусного крісла, а потім терпець уривається, і він мчить повз мене навздогін автобусам. Я критично відстаю, про рівне дихання вже нема й мовлення, але маю намір доганяти, доки мені офіційно не накажуть загубитися десь якнайдалі.
Два автобуси чекали на мене на зупинці приміського транспорту у Свердлові. Водій „Ікарусу”, що вивозив одеситів запропонував мені доки недалеко, розгортатися додому. „Там далі”, – каже, – „вбита дорога. Ти за***ся по ній ганятися”. Він цього не каже, але відчутно, що по раціях про мене поговорили і рішення щодо прощавання зі мною прийняте. Так, принаймні, відчувалося. Мені довелося тільки передати капітану одеської команди через цього водія прапора області, щоб не підвести хлопців на останньому етапі.
Висаджуюся з рюкзаком і велосипедом. Сиджу, спочиваю вже на самоті. Рушати додому вони радять… Спорт для всіх, добродії, ладнаєте… Марафоністи велкам, туристів – на брухт. Ні, добродії, сосіть смачненького: у вас турплан до Києва на 4 доби, в мене – на дві не більше.
Непогано я з усіма заїхав… Звідси ще довго кермуватиму до найкоротшої дороги на Київ.
Але треба рушати, бо нема досягнень без руху.
І рушу на Першотравневе за ходом групи. Там край села на захід тягнеться стежка саме у потрібному мені напрямку – на захід, до автобану Одеса-Київ. Знаю, де край села (гадаю, що знаю): там зупинка автобусів. Сягаю її і роблю наступний перепочинок. Далі за планом рушу на захід, роблю поворот ліворуч… Довго не можу залишити Першотравневе. Ймовірно, що рано згорнув, що на зупинці ще не край села був. Скінчилося село, і асфальтована стезя вже наразі ґрунтова. Вона якоїсь миті заводить мене вгору та обривається. Рушати назад часу немає. Треба бодай бездоріжжям рушати на захід, до автобану. З велосипедом на плечі, бо не хочу ризикувати камерами, починається тривала подорож по краю полів соняшнику. Земля дуже рихла для пересування на педалях, до того ж є ризик натрапити колесами на колючки. Поза спиною залишається вид на село Першотравневе, а десь північніше – перші будинки райцентра Комінтернівського. Десь година такого ходу веде мене до асфальтованої стежки, яка виникає праворуч від мене. Тепер рух прискорюється, я лечу додолу через залізничний переїзд і потрапляю до села Благодатне. Тут роблю зупинку для розшуку села в атласі і координації подальшого прямування.
От фігвам… Нема Благодатного на схемі цього району Одещини. Забігу наперед і повідомлю, що вже вдома на обласній карті розшукав його саме на тій дорозі, раніш від початку якої я згорнув із головної траси. А у мандрівці вирішив дотримуватися за компасом напрямків на захід (до автобану) і на північ (якнайближче до Києва). Таким чином досягнув другої залізниці, уздовж якої й поїхав. То виявилася гілка Одеса-Колосівка, що мені підказав потяг Одеса-Запоріжжя, який обігнав мене. Як сягнув краю поля зліва, то й згорнув на стежку по краю його. Цього разу заїхав на село, що називалося Степове. Ним обрав північний напрямок. Поза ним було покинуте населенням село Шаманівка, а наступне за ним чим ближче тим знайоміше видавалося. У сільському центрі було мені вочевидь, що я втретє за мандри свої заїхав до села Павлинка. Тут у крамниці поновив запаси і став прямувати на село Руська Слобідка. Там став шукати коротку дорогу на трасу до Іванівки (Старокиївське шосе). Але надалі шлях було прокладено на північний схід, це було дуже невигідним для просування на автобан. Ні, я міг доїхати так до села Благоєве, а потім згорнути на захід. Але гак який!!!
Дедалі нижче сідало сонце, і для скорочення шляху я згорнув ліворуч і бездоріжжям піднявся угору. Тут на заваді стало ще одне соняшникове поле. Просування краєм його призвело до того, що розгорнувся у південно-західному напрямку, і шлях у бік Одеси не мав кінця-краю. Тоді я не витримав і з велосипедом на плечі пішов бездоріжжям суворо на захід. Рівна поверхня перетворилася на спуск. Тепер була не зовсім тверда ґрунтова стежка у північному напрямку поміж двох підйомів. Я терпляче простував нею хвилин 40, доки вона не обірвалася. Тоді бездоріжжям я знову підняв велосипеда на собі й ура! – знайшлася тропа, якою я міг їхати без побоювань за колеса. Теж у північному напрямку. Перша ознака цивілізації – якийсь склад вантажу праворуч. А зліва – вигідний мені поворот. За ним дуже скоро рівна стежка веде униз. Там вона примикає до широкої ґрунтової дороги, якою раз-у-раз минають авто. Дедалі густішають сутінки. На заході від мене панорама, що має бути райцентром – селищем міського типу Іванівка, що стоїть на Старокиївській трасі. Паралельно до того шосе по інший берег річки Великий Куяльник тягнеться на північний захід ще одна траса. Та, на якій зараз розташований я. Низкою сіл їду до повороту на край Іванівки. Мій шлях перетинає дорога, яка може бути тільки Старокиївською трасою. Нею можна проїхати на північний захід до перетину з автобаном біля села Жовтень. Вже ніч, але до магістралі я все ж маю намір доїхати.
Минаю кілька сіл, де люди явно не вміють тримати вартівних собак: вони мають змогу вільно бігти на трасу, будь-кому під колеса. Села Прохорове, Богунове у мене в атласі не зазначено. Але згодом виникає табличка „Михайлопіль”. Цю назву я пам’ятаю. Отже, вже скоро! Одинадцята година вечора. Не такий вже й довгий видається шлях на карті, але довго довелося їхати реальною дорогою. Зустрічний вітер доносив рев машин автобану, здавалося, вже близенько… Але дорога навіть і не думала кінчатися, минало село за селом, нескінченним підйом був ліворуч, та спуск праворуч. Попереду – безпросвітний обрій. Радувала тільки відносно рівна траса під колесами.
Якоїсь миті я, напевно, став засинати за кермом. Я точно не знаю й зараз, де саме дорога стала не степом проходити, а центром якогось великого села, навіть містечка… Не змінюючи напрямку, потрапляю на центральну площу, де гуляють місцеві, кому не спиться, і заховавшись від них біля якогось магазина переглядаю атлас. Явної дороги на північ більше немає, попереду бачу щось схоже на тупик. Приїхали! За атласом встановлюю, що перебувати я можу тільки у селі Жовтень. Десь непомітно для себе я відхилився на схід від головної траси – от і вся розгадка. Тому їду досліджувати тупик для можливості виїзду на захід – ну, раптом це не тупик. Так, тин залізний стоїть, буцімто, блокує, та є трохи ліворуч потрібна ґрунтова стежка. Знову головна дорога! Курс норд-вест як і було. Вже не терпиться побачити за селом, як гора ліворуч перетвориться на автобан. На поверхні гори заблищали вогні. Чітко було чути рев машин. Дорога, якою я прямував, згорнула праворуч і розпочався підйом. Я був на стику старої і нової дороги Одеса – Київ!
На автобані я вже остаточно розумію, що втомився. Вже чверть на другу ночі, і коли проїжджаю село Ревове, спостерігаю, що відключаюся і мало не рихтую обмежувальну стіну праворуч, або не перетинаю лінію смуги безпеки ліворуч. Щоб краще контролювати себе, йду пішки із велосипедом, але те ж саме відбувається. План був проїхати до Києва без ночівлі. Але не вдається. Треба шукати місце, де зможу подрімати бодай години чотири, бо інакше накермую собі неприємнощів. Стінка відокремлює трасу від крутого спуску. Тому згорнути осторонь можна тільки у селі Старі Маяки. Це якась доля. Я втретє мандрую автобаном і втретє закінчую перший етап саме у Старих Маяках.
Цього разу до ночівлі я підготований найгірше: передбачав геть інший сценарій. Максимум, що міг зробити, – знайти стінку, яка вкривала мене від вітру, влаштуватися під нею на карематі для сидіння. Для опори на стінку вдягнув на себе всі теплі речі, які мав. Велосипед, що лежав поруч, приєднав тросом до себе. Десь осторонь на мене брешуть тутешні собачки, я не зважаю і незабаром вирубаюся.

9 вересня

Прокидаюся о п’ятій ранку. Стан тверезий, можу рушати далі. Завдання на сьогодні: залишити Одещину, проїхати всю Кіровоградщину (там мало проїздити) і бодай половину Черкащини.
На ринку біля повороту на райцентр Миколаївка вже стала добра традиція купляти їжу і снідати там же. Починається пересування по гірках Любашівського району. Воно закінчується ланчем у Любашівці і о півдні я вже перепочиваю на зупинці „Криве Озеро”. Одеська область майже позаду, зараз проїду невеличкий шматочок Миколаївщини, потім знову ще трішечки Одещини (такі в нас кордони областей біля автобану), а далі міст через Південний Буг, і я в селі Луполове Кіровоградської області. Година проїзду – Ульянівка і гіпермаркет, де цього разу немає у продажі а ні ряжанки, ні кефіру. Доводиться запивати обід і вечерю солодкою водою. Потроху сідає сонце. Наступний гіпермаркет біля повороту на Миколаїв. Молочні продукти зникли і там. Гіпермаркет біля початку Черкащини. І там молочних на вечерю нема. На Черкащині вже панує ніч. Автозаправка біля Ладижинки. Там двічі вдало робив шопінг. Питаюся по молочні – сосіть, пане, дулю. Що за діла? Гаразд, сил ще маю, хоч і пізня година. Їду повз села Шарин, потім ліси, потім поворот на Собківку, а ліворуч вже бачу телевежу Умані, а прямо розмаїття вогнів на освітленій ділянці траси. Там десь має бути зупинка. На ній можна й подрімати. Але щось я забув. На трасі біля Умані не бачу споруди для очікування на автобус. Я минаю всю освітлену зону, останні торговельні ряди міста на автобані – марне. Вже гіршає дорога, вона поза Уманню трохи вбита, узбіччя вже – самі каменюки, можна тільки пішки йти. Але недовго. Бо далі відносно зручний ґрунт. І знову асфальт, яким я спускаюся на зупинку „Краснопілка”. Вдягаю все тепле, лягаю спати. Мета дня досягнута. На годиннику – третя ночі.

Телефонні пристрасті (відступ). Хвилинку. А як же група зреагувала на моє зникнення у своїх рядах? Свій телефон я вмикав лише з восьмої вечора до дванадцятої ночі. Так я тримав зв’язок із домом і нареченою в Одесі, аби люди не турбувалися. Коли чергового разу я увімкнув телефон у селі Шарин, то отримав звіт про 9 пропущених дзвінків із номеру Алли Василівни („Спорт для всіх” – Одеса). Чого їй хвилюватись? Хіба не з нею погоджувалося моє зняття з групи? Але поговорити з нею бракує вже і заряду, і коштів. А може, моє відрахування погоджувалося тільки з „міністром” Анатолієм Іллічем? За будь-як я не попередив її, що зник не з довіреним прапором! Я ж його передав Стасу – провіднику одеситів, то тепер з мене нема чого питати. І сухі паї також давно вже розподілені і навіть поїдені. Я єдине забув попередити про прапор Аллу Василівну. Пишу їй повідомлення, в кого тепер прапор Одещини. Потім пізніше виявиться, що повідомлення цього було замало: до мого прибуття на Київщину ще намагатимуться мене впіймати по телефону. Ну, гаразд, я вже в Одесі розповім їй про подробиці. Чи поповню рахунок, підзаряджуся і подзвоню їй з Києва. Посилаю ще одну важливу смс-ку провіднику одеситів, аби отримав того прапора від водія „Ікаруса”, у якому проїздив перепочинки.

10 вересня.

Завдання дня: Київ, або принаймні Київщина. Шлях на прискорення руху Черкащиною – поза Нестерівкою, зріз через села Соколівка, Конела, Бузівка. Після вертаємо на автобан і до переможного кінця. Як завжди, реальність внесла свої корективи.
Дорогу на зріз через три села я знайшов легко. Відразу поза Нестерівкою вона починалася. Соколівка ще спала, хіба що діти вже квапилися до сільської школи. Поза Конелою у крамниці для водіїв знову не знайшлося молочних продуктів. Таке враження, що десь хтось отруївся і продаж ряжанки тимчасово став карним злочином. Я і не здогадувався, наскільки припущення тоді було близьким до істини. Але про це пізніше. Наступну перевірку я зробив у селі Бузівка. Біля сільського магазинчику сиділи три зрілі чоловіки і розпивали пиво з горілкою. Коли я вийшов з крамниці, де знов не знайшов ряжанки і кефіру, вони запросили приєднатися. Доволі мирні люди, до того ж є нагода схилити їх до більш активних занять, ніж марнування часу за горілкою. Отже на їхні розпитування, розказав, що їду в Київ на урочисте святкування дня фізкультурника. Самі вони зібралися у Бузівці із самої Бузівки, з Конали, яку я вже проїхав, і з міста Жашків, що вже було неподалік. До їхнього сорому маю зауважити, що всі вони самі велосипедисти, але виїздили на своїх велосипедах тільки до найближчого шинку, аби напитися до безтями. Про свої вело мандри нічого зрозумілого розповісти вони не здатні. Якби не моя наполегливість, довелося б мені виїздити з Бузівки під градусом.
Як водиться за прийому гостів, один з них на велосипеді помчав додому і невдовзі приїхав з пакунком помідорів і сала для мене. Помідори вони прямо у мене на очах сортували, що мені дати, що собі на закуску залишити. І, звичайно, навантажили мені більшість недозрілих. Знають же, що дарованому коню до зубів не дивляться.
Рюкзак вже заповнений, то прив’язую кулька з гостинцем до його лямки. Стало важкувато. Вага на відсотків вісімдесят не виправдана, недозрілих помідор я все одно не їстиму. Їду за село, там біля дороги ховаюся, аби з неї мене не бачили і викидаю всі недозрілі помідори. Дозрілі тут же поїдаю із салом. Ставлю за мету спорожнити кулька і до самого вечора вже не вертатися до питання їжі. Виконую задумане і їду далі. Дорога вертає на автобан.
Повз мене минає лісостепова смуга і попереду вже зелена споруда цегельного заводу у місті Жашків. Ще трохи, і бачу праворуч міський центр. Поїсти спершу думав там, але після сала із помідорами їду без зупинок до останньої зупинки на Черкащині – село Тихий Хутір. Запланована там п’ятихвилинка перетворюється на годину дрімання. Потім ще півгодини минає, доки я не змушую силою волі взяти себе в руки і рушати далі Київщиною. Наразі дві години дня. Останній проїзд через пів області і вже сьогодні може бути Київ. На під’їзді до Білоцерківського району вже зріє дилема. Адже сьогодні надвечір група має зупинятися у Білій Церкві. Може, там їх перехопити? А чи буде гарантія, що вони потім до Києва не мчатимуть як марафонці? У місті Біла Церква я був, як сіло сонце, тоді я востаннє поміркував і прийняв рішення на користь Києва. Я знаю, де там переночувати, аж доки 11го не зіллюся із групою.
Прямую далі вже степами Васильківського району. Темніє. Минають степи, озера, що наповнюють повітря прохолодою сирості, а згодом траса йде центром селища Гребінки. Автобан поділяє його на дві половини, які з’єднані одним підземним переходом і кількома наземними. Праворуч поза магістраллю стоїть і уважно мене розглядає якийсь велосипедист, як і я сам, він на колесах 28го діаметру, виглядає як шосейник... Я прямую своєю дорогою. Трохи не до нього мені, бо зараз думаю і про контроль за кермом, і що треба десь дорогою чи у Києві шукати місце для підзарядки стільників, бо заряд геть скінчився… Та ось поза мною чути легкий шум, і цей хлопець їде вже зліва від мене.
„Зажди”, – каже. – „Давай пообщаємся”. Гопники на велосипедах його ґатунку не їдуть. Тому познайомитися мені цікаво. Зупиняюся. Питається в мене звідкіля й куди їду. Здається, його трохи похитнуло, як почув він всю правду. Йому цікаво, де ночую, чим харчуюся – кажу йому чесно, що ночую там де ніч та втома спиняють і єдина незручність, що немає де телефони годувати. Він мене запрошує зупинитися цього разу у нього, він сам з Гребінців. Заночувати тут для мене і гарно, і погано. Гарно, бо хоч раз треба заночувати у цивільних умовах, а ще можна заохотити людину до сумісних веломандрів у майбутньому (ще години три до Києва їхать). Погано, бо летить під три чорти проект „Київ за 2,5 доби”. Але щодо змоги здійснити таке я вже переконався. Була дев’ята година, я міг би о дванадцятій бути в Києві. Але навіщо, коли була нагода набагато цікавіша: подружитися з гарною людиною і долучити до гарних речей? Приймаю рішення: рушати на ніч із ним.
Мого люб’язного господаря звали Сашком, мешкав він в багатокімнатній хаті із матір’ю, окрім велосипеда (а було їх там кілька штук) захоплювався музикою, мав синтезатора, дві акустичні гітари, одну електричну, гармоніку. Також цікавився трансляційними мережами і нещодавно навіть прикупив телевізійного передавача.
Відразу мені було запропоновано зарядження телефонів, миття у селянських умовах (простонеба), подзвонила потім Алла Василівна, і я їй пояснив ситуацію. Їй же ніхто не сповіщав, і з нею ніхто не радився про зняття моє з участі. Що важливе я вхопив із цієї розмови, що вся бронь в Києві залишається за мною, що дорогу додому мені у потязі сплачують попри відбиття моє від групи. Тому стимул їхати до Києва навіть сильніше ставав.
До того ж розпитав у Сашка, куди з крамниць могли позникати молочні, які куплялися раніше будь-де на автобані. Виявилося, що дні два назад молочними виробами масово отруїлося населення Джанкою (АР Крим). Звісно, що в наступні два-три дні продаж кефіру й ряжанки ставав карним злочином.
Ну, а поки, взяли ми із Сашком по гітарі і робили імпровізацію, лежачи кожен на своєму дивані, аж доки не поснули ми обох кожен із своєю гітарою в обіймах.

11 вересня

Вранці Сашко вигадав, як мені слід відплатити за ночівлю. Він повантажив на свого автомобіля (і такий транспорт він мав у господарстві) повний реквізит для концерту на природі (гітари, пюпітри, зошити із акордами, настил для глядачів, стільці для музикантів), домовився із любимою жінкою, для якої він задумав виставу, заїхали ми за нею до сільського базару, а потім утрьох поїхали на ставок, десь кілометри три від Сашкової оселі.
Спочатку була невеличка циркова сольна вистава Сашка (тримання м’яча на носі), потім наш парний вихід і лабання. Концерт, звісно, вдався славним, задоволені ми вертаємось до села, я збираюся, і разом із Сашком виїздимо з Гребінців у північному напрямку на велосипедах. Спочатку він хотів проводити мене до кінця селища, але вже виїхали з Гребінців і їдемо все далі і далі. Четверта година дня. Невже Сашка зацікавила культпрограма, на яку я їду, і він хоче теж прибути до Києва? Та ні. Десь біля одиночного ресторанчику ми робимо останнє фото разом, потім він робить зі мною останній спуск і підйом, прощаваємось, і він розгортається додому.
Весело їхати удвох. Сам до наступного селища – Глевахи – проїхав ну, дуже небагато. А вже від Глевахи до Києва там нема чого рахувати. У межах години можна покрити цю відстань. Останній привал перед метою, кілька рівних подихів, а далі поворот біля зупинки „Окружна”, невеличка зупинка для поповнення рахунку на стільниковому, селище Чабани, Одеський ринок і стела на в’їзді до Києва. Стелі ж передує очманілий затор. Праворуч від нерухомих машин знаходжу вільний коридор, яким прямую до перетину Одеського шосе (київський кінець автобану) і кільцевої дороги.
Потрібний перетин на місцевості – міст. Пірнаю під нього, починаю телефонні переговори.
СМС листування зі Стасом: де розташувалися? Парк-готель „Київ”. Адреса готелю? Не знаю, сам в їдальні, нема в кого спитати.
Дзвінок Аллі Василівни – зміст розмови: ой, Ігорьочок, вже пізно, ну куди ж ти так далеко на Пущу поїдеш, краще завтра відразу на майдан їдь. Для довідок: була шоста година вечора, і по кільцевій до Пущи їхать лише півтори-дві години. Максимум, що здобувся – телефонний номер „міністра” Анатолія Ілліча. Доречі, „міністром” його назвали, бо всіх уже запарив хвилюючими спогадами про особисте спілкування із шишками кабміну.
Дзвінок „міністру” – зміст розмови: а нащо приїхали і не попередили, я номера тут не бронював і розкидали групу по кількох санаторіях. Нічого не скажеш, залізна логіка: щось про прапора всіх попередив, а забити номер під себе забув, ну, протупив, буває.
Погляд на карту міста. На території Пущі немає позначення парку-готелю „Київ”.
Приймаю рішення: розшукати самотужки парк-готель „Київ”, там знайти своїх, хто не спить – допоможе, а як всі спатимуть, ну й нехай. Я теж посплю у центральному парку Пущі-Водиці, а вже раніше від усіх прокинуся, піду шукати лаштування колони на центр.
Цікава річ – поняття „середня швидкість”. Я ледве проповз автобаном і пролетів кільцевою дорогою столиці. Однаковими фізичними зусиллями. Восьма година. Шосе перетворюється на вулицю Міська, попереду бачу лінію трамваїв, що їдуть на Пущу з Контрактової площі та площі Тараса Шевченка. Виникають де-не-де перехожі. Починаю розпитувати про парк-готель Київ. Вдалий результат опитування був на третю спробу. Чітко підказали всі повороти, мені тільки треба було перевірити карту столиці і переконатися, що йдеться про вулицю Миколи Юнкерова.
Вул. Юнкерова зустрічає мене кучею ямок. Волаю, що за такі дороги, дехто заробить інтим у ротову порожнину. Відразу ліворуч покрик: „Іглагол!” Одеська команда сидить на траві у компанії дівчини (виявиться, що вона співробітник „Спорт для всіх” – Київ) і культурно відпочиває напроти головного входу до парк-готеля. Залучаюся до культурного відпочинку, все одне до завтра нікуди не їхати, то тверезість тут не обов’язкова.
Слово за словом, і от мені дівчина допомагає поновитися у списках команди, а відтак і у списках на бронь готелю. Мене поселяють третім до кімнати, де мешкають вже двоє черкасців. Ключа нема, бо всі мешканці на місці. Треба було відразу піти з тією дівчиною і переглянути, що все гаразд, та не зробили і даремно.
Потім цю дівчину влаштовують на таксі, щоб вона додому на Троєщину без пригод дісталася. Ми продовжуємо гуляти день народження когось з миколаївців. У стані, коли мене від кількості відсвяткованого трохи хитало, рушаю до кімнати, куди мене заселили, стукаю у двері. Ні, треба було за поселення все перевірити! На порозі номеру на три ліжка виникають три злобні кошові отамани черкаського велокозацтва, волають, що не могли мене поселити сюди третім, і на кожного наступного, хто звернеться по вселення, чекатиме інтим булавою. На допомогу приходить Стас, і здобуває мені ключа від порожньої кімнати, куди я валюся після закінчення гулянки. Меланхолічна посидуха на підлозі, душ для вертання до тями, приземлення на м’яке ліжко. До ранку втрачаю свідомість.

12 вересня

Ранок починається з прогулянки парком і розмірковувань, чи надовго до мене причепилася похмільна мігрень. Частина одеської команди, що мешкала тут же, виходить, і я приєднуюся до них. За чотири квартали від парк-готелю на нас чекає сніданок на території іншої точки розташування команд. Тут же роздають велоджерсі для участі у параді. В кожного напрямку джерсі має свій колір. Південний маршрут мав блакитні джерсі. А на третій точці розташування вся команда наша тримала велосипеди. Я один мав свого велосипеда в одній кімнаті зі мною.
Після сніданку – невеличка нарада представників команд із керівництвом. Після цього стає незрозумілим, а коли ж залишати готель і лаштуватися у колону? Здаю свою кімнату якомога раніше, прямую до місця де вже полаштувалися автобуси. Більше з Одеської команди нікого нема. Анатолій Ілліч нервується: де одесити, тоді набираю Стаса, виявляється, що люди не винесуть своїх речей, доки не подадуть автобуса. Дивина: один тільки я компактно спакувався для участі.
Невдовзі всі є, починається лаштування. Як це завжди трапиться, щось спричиняє організаційні гальма. Цього разу гальмом була машина „швидкої”, яка вчасно не прибула на старт колони.
І от дочекалися – велоколона робить перші оберти педалей. І вже на перших цих обертах бачимо завал людини на бік. Вигортаємо на вулицю Міську, далі дорога стає ширшою і їдемо доволі жваво. Цього разу я прилаштувався поза двома миколаївськими МТБ і дуже непогано там почувався. Головне було залишатися у межах групи у блакитних джерсі. Київське угрупування треба відзначити за колективізм: їхати тут можуть всі, незалежно від власного рівня підготовки. Як відстаєш, обов’язково хтось підштовхне, не дадуть почуватися білою вороною.
З кільцевої дороги згортаємо на проспект Перемоги, проїздимо його весь, а поза ним площа Перемоги – майже копія площі 10го квітня в Одесі (момумент), бульвар Тараса Шевченка, яким спускаємося на Бессарабську площу. Поворот наліво – Хрещатик! Біля мерії колона зупиняється. За планом, тут її на власному велосипеді має очолити міністр спорту Юрій Павленко. Хтось з організаторів сказав, що його буде супроводжувати теж на власному велосипеді Руслана Писанка. На хвилинку спробую уявити собі велосипед, який витримає таку подію. А ще намагаюся підрахувати довжину хвилі землетрусу, якого зазнає Київ під час пам’ятної котилки.
Неймовірно, але від мерії, врешті-решт, поїхали далі. Без зупинки проїхали майдан Незалежності, Європейську площу і біля філармонії виїздимо до арки „дружби народів”. Урочистий фініш, зворушлива промова міністра Ю. Павленка, зірок естради, олімпійських чемпіонів, нагорода команд перед спільнотою, а осторонь вже розгорнулися баскетбольні змагання, потім лотерея… Одним словом, відбувся спорт для всіх.
До вечора кожен йде за власною культпрограмою, домовляємося надвечір зустрітися на вокзалі Київ-Пасажирський, звідкіля ми дружньо вирушимо до Одеси, а поки я відпочиваю на Трухановому острові із мальовничим краєвидом Дніпра і правобережного Києва.

Епілог. Розшукати одеський „Спорт для всіх” і Аллу Василівну я знайшов час тільки за два дні після повернення. За її словами, ніхто не постановив мене вилучати зі складу естафети, автобус для перепочинку мені надавався би за будь-якої потрібної хвилини. За мене тут хвилювалися навіть після звістки, що прапора довірено Стасу. Мої кінці за браком інформації спочатку шукали в Іллічівську, потім в велотурклубі „Сова”… хіба що, дякувати Богу, додому мені не подзвонили і не зробили там кучу інфарктів зайвими новинами. Отримав пропозицію Алли Василівни на подальше співробітництво на ниві спорту. Ну, життя покаже…

Ігор Глаголевський (с)


Оригинал
...все что нам нужно для счастья - быть увлеченным чем-либо
Iva
Жандармы
+ 221
Аксакал
Rocketa,
Спасибо!
Прочитал с интересом! Правда, такой стиль езды не для меня.
Я, вообще, не представляю, как можно отправляться в такую дальнюю дорогу без должной подготовки. У хлопца даже карт нормальных не было! Как можно ехать по Атласу автодорог?
Ночёвки на автобусных остановках - кошмар и в страшном сне не присниться!
А парень, конечно, молодец! Маршрут таки прошёл!
Горожане
+ 30
Почетный
гражданин
Iva,

Цитата:Я, вообще, не представляю, как можно отправляться в такую дальнюю дорогу без должной подготовки.


Вообщето Іглагол изменил свои первоначальные планы после почти полного их крушения :) , обстоятельства внесли свои коррективы так сказать. А так человек совсем не готовился следовать в Киев самостоятельно, а наоборот в составе "делегации" с организованными ночлегами и кормежкой.
...все что нам нужно для счастья - быть увлеченным чем-либо
Горожане
+ 31
Заслуженный
пенсионер
Ця оповідка гарна картинка, про те що довкола є файні люди, що не дадуть тобі ночувати в полі, з якими можна грати на гітарі, нібито сто років знайомі

Цитата:Ну, а поки, взяли ми із Сашком по гітарі і робили імпровізацію, лежачи кожен на своєму дивані, аж доки не поснули ми обох кожен із своєю гітарою в обіймах.


А ще сподобалася гостиність трьох зрілих чоловіків, теж "велосипелистів".

Цитата:Біля сільського магазинчику сиділи три зрілі чоловіки і розпивали пиво з горілкою. Коли я вийшов з крамниці, де знов не знайшов ряжанки і кефіру, вони запросили приєднатися. Доволі мирні люди, до того ж є нагода схилити їх до більш активних занять, ніж марнування часу за горілкою. Отже на їхні розпитування, розказав, що їду в Київ на урочисте святкування дня фізкультурника. Самі вони зібралися у Бузівці із самої Бузівки, з Конали, яку я вже проїхав, і з міста Жашків, що вже було неподалік. До їхнього сорому маю зауважити, що всі вони самі велосипедисти, але виїздили на своїх велосипедах тільки до найближчого шинку, аби напитися до безтями. Про свої вело мандри нічого зрозумілого розповісти вони не здатні. Якби не моя наполегливість, довелося б мені виїздити з Бузівки під градусом.
Як водиться за прийому гостів, один з них на велосипеді помчав додому і невдовзі приїхав з пакунком помідорів і сала для мене. Помідори вони прямо у мене на очах сортували, що мені дати, що собі на закуску залишити. І, звичайно, навантажили мені більшість недозрілих. Знають же, що дарованому коню до зубів не дивляться.



"Спорт єднає всіх". Хто без діла лежить, той змарнує час!
"Научиться танцевать танго – это означает овладеть искусством танцевать вдвоем и непринужденно общаться." Диего Аришаг
 
Доступ закрыт.
  • Чтобы отвечать в темах данного форума Вам нужно авторизоваться на сайте