Філософська герменевтика довела, що насправді не ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами.
На тему співвідношення мови та влади мається дуже цікавий есей Оксани Забужко Мова і влада Деякі витяги з нього:
"Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних, хаотичних відчуттів, - єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37 відтінків зеленого кольору, яких не бачу я, а мені "хата" - жінка несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж "дім" - мужчина (жіночість-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum - завжди твердість протистояння, виклик: насторч світові),- і хай потрапить це зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для неживих предметів! По суті національна мова - чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із "приділеного" їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати до рук цей "психічний зонд", невідпорне знаряддя контролю за людиною (жодні психотропні препарати не дадуть подібного ефекту!), - прагнення узурпувати право на внормування мови притаманне всякій владі, знаній в історії людства..." Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) — іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку [14]! Вся не — "дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни" включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі — інтелігентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини. "Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального вивчення [15]. Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті, бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української, ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством (наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто "побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно, тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.
Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх, власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути. "
АЛЕКСЕЙ ИВАНОВ Не родной «родной» украинский язык То, что называется «Сучасна українська мова», является на самом деле малоосмысленным конъюнктурным набором букв – непонятным нормальным украинцам.
Моя бабушка по материнской линии носила фамилию Шевченко. Её семья была родом из-под Миргорода, а в начале прошлого века переселилась с Полтавщины в район нынешнего Гуляйполя. В советское время Гуляйпольский район Запорожской области – это было стопроцентно украинизированное место. Радио – только по-украински (правда, по нему только время сверяли), местная районная газета – тоже только на украинском, школа всегда была украиноязычная. То есть никаких следов русификации, о которой навзрыд рассказывают украинские националисты, даже не наблюдалось. Единственное, что было русским в доме моей бабушки, – это мой дедушка.
Но к чему я сделал подобное вступление? На заре независимости, когда я приезжал к бабушке в деревню, она меня просила смотреть с ней украинские новости, чтобы… переводить. Поскольку новости делали на том, учебник чего называется сейчас «Сучасна українська мова». А уроженка Полтавщины, прожившая всю жизнь в украинском селе, не понимала таких слов, как «щелепа» (челюсть), «пазуры» (когти), «смолоскып» (факел), «шкарпэткы» (носки), «шпалэры» (обои), «пэнзлык» (кисточка), «экзыл» (изгнание), «амбосада» (посольство), «мапа» (карта), «фах» (специальность) и десятки других слов. Просто я учился в городской школе, где, естественно, изучал предмет «Українська мова» и значение этих слов знал.
Ещё тогда я удивлялся – как же так? Язык вроде называется украинским, а сами что ни на есть украинцы многое из него не понимают. Причём это касалось не только моей бабушки, это касалось всех жителей села. А там были уроженцы практически всех регионов Украины – и с Житомирщины, и с Волыни, и из Черкащины. А спросишь, что такое «краватка» (галстук), – «Тю, – скажут, – та це ж крОвать, тилькы маленька». Когда скажешь, что это галстук, – тот, что на шее, – удивлённо глянут на тебя и спросят: «А це по якому?» Сказать, что по-украински, – обидятся. Подумают – зло шучу.
Поэтому уже в то время у меня зарождались сомнения относительно того, что нам навязывается как «Сучасна українська мова». К языку, на котором общается население Украины (в том числе и сельское), оно имеет весьма приблизительное отношение. И именно в этом главная проблема провала украинизации.
Ведь те люди, которые в конце XIX века создавали «українську мову», исходили из весьма благородного посыла – максимально распространить грамотность на юго-западе России. А ради этого нужно не массово безграмотный народ подтягивать к литературному русскому языку, а язык и знания на нём опустить до уровня народа. В русском языке много грамматических правил? Значит, научим людей буквам, а дальше введём фонетическую систему. Пусть пишут, как слышат. Лишь бы смысл доходил. Надо – будем писать слова, употребляемые в местном наречии.
Но вскоре эту просветительскую идею подхватили нечистоплотные политиканы, которые стали пропагандировать тезис максимального «развода» русского и украинского языков. Поэтому и полился в украинский язык мутный поток заимствований из польского и немецкого. Иногда слова просто банально придумывались: например, Лариса Косач (Леся Украинка), придумала слово «мрия» (мечта). Вводились новые буквы наподобие «Ї», «апострофа», «Г с крышечкой».
Конечно, украинский язык всё сильнее отдалялся от русского языка. Но при этом – становясь всё неудобней для общения, чтения и писания. Становясь всё менее родным для тех, для кого он якобы и был создан.
Вот возьмём самый яркий пример – Виктор Ющенко. Уроженец слобожанского села. Человек, в чьём украинском происхождении не сомневаются даже недоброжелатели. Но вы послушайте его: «Мы по листнеци взбыраемось на этажи». Ага, а как же «мовна» «дробына» (лестница) и «поверхы» (этажи)? «Слидуючый рик» – хотя правильно «наступный рик». «Усэ, точка!» – а как же быть с «мовной» «крапкой»? И таких примеров сотни, и это только с одного Ющенко.
Причём борьба с «русификацией» мовы перешла линию добра и зла. Например, в «Сучасній українській мові» ликвидировали слово «творог» и стали обозначать его словом «сыр». То есть в украинском языке и то, что по-русски называется «творог», и то, что по-русски называется «сыр», обозначается одним словом. Но это же два разных продукта! Очень весело тем, кто читает книгу рецептов на украинском языке и всякий раз задаётся хорошим вопросом, а какого «сыра» 200 граммов? Того, который «сыр-сыр», или того, который «сыр-творог»? То же самое со словом «прыгода», которое в украинском языке означает и «приключение» и «происшествие». И со словом «кит» – этим словом обозначается и тот, что на заборе сидит и мурлычет, и тот, что в океане плавает.
Но не надо клеветать, что у украинских филологов плохо с фантазией и они не в состоянии придумать слова для обозначений каких-то явлений или предметов. Там, где не надо, фантазия работает выше всяких похвал. Взять, например, русское слово «вертолёт»: тут в украинской мове мы находим множество слов, обозначающих этот механизм. Это и «гвынтокрыл», и «гэликоптер», и просто «вертолит». Или взять слово «весы», которые по-украински переводятся и как «вагы», и как «терезы». И таких примеров в «сучастной украинской мове» множество.
В желании подальше растащить русский и украинский языки друг от друга и под маркой борьбы с «русификацией мовы» дошли до филологического абсурда.
Причём эти «перегибы» признал даже такой филологический авторитет, как Виталий Русанивський. В предисловии к «Історії української літературної мови» он, в частности, пишет: «Тут же попередньо слід згадати про таке: звичайно, русифікація полягала не в тому, що українські слова замінювалися російськими (хоч було й це). Ліс лишався лісом, поле полем, хата хатою, граблі граблями і т. д. Не слід вбачати русифікацію і в тому, що арабське з походження слово «майдан» заступилося слов’янським «площа», або занесене з жаргону німецьких слюсарів слово «мутра» замінило слово «гайка».
Но то, что простили Русанивському, покусившемуся на святое слово «майдан», другим не прощается. Любой человек, пытающийся проанализировать ситуацию с нашей «державной мовой» вне ракурса её извечной «соловьиности и калиновости», вполне может напороться на неадекватную реакцию со стороны «профессиональных украинцев», которые спешат навесить на таких исследователей ярлыки типа «шовинист», «антиукраинец», «украинофоб». В результате «профессиональные украинцы» начинают творить то, что известный украинский писатель Иван Нечуй-Левицкий когда-то называл «чертовщиной якобы под украинским соусом».
Современные паны-«словозаменители», в очередной раз распиная украинский язык, абсолютно не интересуются тем, как будут восприняты их «филологические навороты» населением, ради которого якобы и пишутся все новейшие словари или учебники. Особенно в этом смысле досталось профессиональной терминологии.
Возьмем, например, «Російсько-український медичний словник з іншомовними назвами», изданный в Киеве в 2000 году «Благодійним фондом «Третє Тисячоліття» тиражом 20 тысяч экземпляров (автор – С. Нечай).
Вот какие медицинские термины там предлагаются: акушер-гинеколог – пологожінківник, амбулатория – прихідня, аммиак – смородець, бактерициды – паличковбівники, биолог – живознавець, бинт – повій, бюллетень – обіжник. Это только на букву А и Б, на остальные буквы в словаре филологических шедевров также хватает!
В другом медицинском словаре, изданном в Киеве государственным издательством «Здоровье», находим совсем другие термины. Там гинеколог уже стал «жінкознавцем» или «бабичем» (а как же «пологожінківник» Нечая?), рвоту обозначили как «блювання», а «зуд» стал «сверблячкой». Серьёзно пострадали и термины греческого происхождения: адермия превратилась в «безшкіря», гирсутизм в «волохатість», акушерку назвали «пупорізкою», осмидроз – «смердячий піт», а эризипелоид – «бешиха свиняча».
Для тех же, кто посчитает и эти словари слишком уж «промоскальскими», специально переиздали другой, вышедший еще в 1920 году под редакцией некоего доктора медицины Галина. Согласно этому словарю анус рекомендуют называть «відхідником», ангину – «задавлячкою», выкидыш – «сплавней» или «виливком», а экстирпатор – «дряпаком».
Впрочем, ничто не ново под луной, и «реформаторы» от языка в своих потугах тоже не оригинальны. Ещё в начале прошлого века раздавались голоса уважаемых в кругу украинофилов людей, главным лейтмотивом которых было: «Да что ж вы делаете с украинским языком?» Среди таких был и классик украинской литературы Иван Семёнович Нечуй-Левицкий, автор хрестоматийных «Кайдашевой семьи» и «Маруси Богуславки». Кроме литературных произведений, у Ивана Семёновича имелись и литературно-полемические произведения, в которых он ставил проблемы, перекликающиеся со многими нынешними проблемами украинского языка: и обилие полонизмов и германизмов, и ориентация исключительно на Галичину как носителя «единственно правильного» украинского языка, и использование некорректной терминологии.
Обо всём этом идёт речь в работе «Криве дзеркало украiнськоі мови», изданной в виде брошюры в Киеве в 1912 году. Нечуй-Левицкий «пропесочил» в этой работе таких деятелей, как Михаила Грушевского (будущий глава Центральной Рады), Симона (Семёна) Петлюру (член Центральной Рады, впоследствии – глава Украинской Директории), Дмитрия Дорошенко (министр в правительстве гетмана Скоропадского).
Вот что писал Иван Семёнович практически век тому назад (текст подаётся в оригинальной орфографии, поскольку Нечуй-Левицкий не признавал таких букв, как «ї» и «апостроф», считая их надуманными и ненужными для украинского языка): «Галицька книжня научня мова важка й нечиста через те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоi або польськоi, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоi латинськоi, а не польськоi народньоі, легкоi й жвавоi мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неi, як складову частку, остачу староi киiвськоi мови ХVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староi і новоi партії мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, шо його ні однісінький украiнець не зможе читати, як він ни силкувався б».
И ещё: «Врешті треба щиро признатись, що украiнська література в наш час знаходиться в великі небезпешності. Галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од староі цензури, бо викопує під нашою літературою таку яму, в котрі можна поховать і занапастить, може й надовго, усю украiнську літературу; вона висмикує спід наших ніг самий грунт, це б то народню мову».
Но предостережения писателя и лингвиста не были услышаны в «революционных вихрях» той эпохи, а столь же «революционные новоязы» нынешней заставляют любую научную работу сначала писать со словарём (и не одним), а потом также со словарями и читать. В принципе, такая же ситуация с художественной литературой и СМИ, поскольку людей, свободно владеющих словесными выкрутасами современных украинских филологов, у нас в стране можно пересчитать по пальцам. В этом и кроется отсутствие спроса на украиноязычные газеты и журналы, а не в происках Москвы и «пятой колонны».
Конечно же, если отказаться от тезиса, что нашим очень талантливым гуманитариям не повезло с народом, то надо признать, что сейчас официальный украинский язык семимильными шагами удаляется от языка народа, который должен на этом языке разговаривать. Но, может быть, отечественным филологам пора перестать считать, что народ – это раб, которому какую бы лингвистическую глупость ни спустили «сверху», должен её безропотно принимать. Ведь человек – существо общественное. Не в последнюю очередь потому, что осуществляет общение и общаться хочет на понятном для себя языке.
Станіслав Оріховський-Роксолан народився 1513 р. в с. Оріховці Перемишлянської округи воєводства Руського. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився в університетах: Краківському (з 1526р.), Віденському (в 1527 р.), Віттенберзькому (в 1529 р.), Падуанському (в 1532 р.), Болонському (в 1540 р.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. !543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, повернувся додому, де займається активною гуманістичною діяльністю. Помер 1566 р.
Найвизначніші його твори латинською мовою — дві промови «Про турецьку загрозу», видані відомим краківським друкарем Гієронімом Вієтором (? — 1546) у 1543 і 1544 рр. У них порушується актуальне на той час питання — згуртування європейських народів проти турецької експансії. Саме тому ці твори користувалися великою популярністю в Європі протягом тривалого часу, про що свідчить значна кількість їх перевидань у західноєвропейських країнах: «Про целібат» (1547); «Відступництво Риму»; «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу» у двох редакціях (1543, 1548); «Хроніки», що описують п'ять років історії Польщі; «Промова на похоронах Сигізмунда ї» (1548). Цікаві й дрібніші його твори — листи, діалоги, памфлети та промови на різні теми.
ииииии? зы Взял текст с Вашей ссылки ззы Вы хотя бы других авторов по Вашей жк ссылке того времени почитали бы и сравнили с современной мовой..... зззы жду публичных извинений! зззззы а вообще видно Вы разозлились. неужто один из идолов Ваших задел? А что же будет, когда коснемся шароваров и коныкив с гимна?!?! НИзя так, особенно в пост!
Цитата:...когда я приезжал к бабушке в деревню, она меня просила смотреть с ней украинские новости, чтобы… переводить...
В другом медицинском словаре находим совсем другие термины...
Єдине, в чому можу з Вами погодитися: зараз в філології, як власне і загалом у країні, - суцільний безлад. Тобто, незважаючи на те, що існують законодавчо закріплені літературні норми, не кожен їх дотримується. Це стосується і телеканалів, і видавництв і т.п. Чи є в цьому злі наміри філологів віддалити одну мову від іншої?.. Гадаю, можуть бути значно простіші пояснення: відбувається цілком природній процес становлення загальнодержавної, загальнонаціональної літературної мови. Бо не така вже це й проста річ - з безлічі говірок та діалектів такої величезної за територією країни, як Україна - зліпити щось, що відразу прихильно сприймуть усі. Бо навіщо далеко ходити? На самій Полтавщині, як мінімум, три говірки. А що таке Полтавщина - порівняно з усією країною? З різним історичним досвідом, місцевими особливостями - і ментальними, і звичаєвими... Це все аж ніяк не сприяє порозумінню, в тому числі й мовному.
Літературна ж мова - хоч і є поняттям штучним, що мусить відігравати одну найважливішу роль - об'єднавчу для нації, все ж не може постати з волі чи то філологів, чи політиків. Вона мусить пройти випробування часом, відшліфуватися в практичному застосуванні. І мусить бути сприйнята абсолютною більшістю населення. На це потрібен час. І, власне, інша банальна річ - носії мови мусять нею користуватися . І не лише в писемному варіанті на службі, бо так зобов'язує закон. У побуті, на вечірках з друзями, в родині - мислити українською. Послуговуватися не діалектом, не суржиком, а саме тією мовою, якою говорить більшість населення. Це дуже непросто. І не швидко робиться. Бо для цього потрібна мотивація, в першу чергу, психологічна. І досить високий культурний рівень суспільства.
А філологи лише намагаються заповнити ту нішу, яка утворилася за час, коли українська певною мірою існувала в напівмертвому стані. Бо в радянські часи нею - так! - користувалися... Але де і як? Пам'ятаю, як нинішній ректор КДУ вперше приїхав у Кременчук із Луганська, помітив таку особливість: каже, ви починаєте офіційну частину українською, а як доходить до фуршету - чомусь переходите на російську. Насправді так було всюди - українська функціонально використовувалася дуже обмежено. Навіть партфункціонери користувалися нею лиш на роботі. А вдома? Модно, прийнято було говорити російською. Тож не дивно, що для багатьох сфер життя в українській... просто немає слів! Ну, говорила нею молодь на своїх тусовках. Звідки візьметься молодіжний сленг? Але ж він мусить бути! Те ж саме стосується новітніх технологій і багатьох професійних сфер.
[quote=адвокат Ульянов]Наведений вами текст - реально помийка.[/quote]
Абсолютно истинное определение.
Начиная от поднятого автором ветхозаветного "бояна" про некий медицинский словарь, с которого потешался весь интернет еще в начале 2000-х и заканчивая тем, что глумясь над словом "кит" г-н Иванов видимо не в курсе существования омофонов, имеющихся наверное во всех языках...
адвокат Ульянов, Раджу Вам, незважаючи на те, що Ви вважаєте[quote=адвокат Ульянов]Наведений вами текст - реально помийка[/quote] почитати І.Нечуя-Левицького. Класик української літератури дуже аргументовано виступав проти мови пана Грушевського, тобто проти тієї української мови, яка зараз стає нормою для вживання.
[quote=адвокат Ульянов]Мова - це завжди плавильний казан, в якому постійно киплять та переплавляються діалекти, говірки, запозичення з інших мов, новоутворені слова - і цю постійно киплячу рідину неможливо організовано направити, бо це стихія, дух народу.[/quote]
Однако, есть такое понятие как литературный язык, который является эталонным, на данный текущий момент. Фактически такой язык на Украине есть?
[quote=адвокат Ульянов]слова - і цю постійно киплячу рідину неможливо організовано направити, бо це стихія, дух народу.[/quote] Ну що Ви таке кажете? Я бачу, що Вам дуже подобається писати на форумі українською, хоча в побуті Ви абсолютно російськомовна людина, Бог з цим. Але та мова, яку зараз пропонують ЗМІ та школи - це, перефразуючи Вас же - латина, а не жива мова. Населення говорить на українському варіанті російської мови, або ж на відвертому суржику, а керівництво держави, якраз намагається організовано керувати цим процесом. Це вже було в 1920-початку 1930-х років під час "українізації".
[quote=адвокат Ульянов]Мені це не зовсім подобається.[/quote] На мою думку - треба завжди залишатися самим собою (таким, як Ви, чи я, залишаємося наодинці з собою). Роздвоєння особистості та внутрішні суперечності в людині можуть призвести до дивних речей, як у випадку з доктором Джекілом та містером Хайдом. Що стосується сучасного "українофільства", то мені пригадується слов'янофіл Аксаков, який одягався так "по - русски", що на вулицях Москви його приймали за перса. [quote=адвокат Ульянов]Якби процеси українізації, які почались при Ющенко протримались би в такому ж темпі років 10, то, скоріше за все, пішла б ланцюгова реакція і мова б зажила своїм власним життям, яке б не потребувало б подальшому екстраординарних заходів підтримки.[/quote] А мені, з цього приводу, більш подобається соціальна реклама, яка нагадує про те, що в Україні мешкають і румуни, і білоруси, і азербайджанці (сподіваюсь, що й про інші національні меншини будуть сюжети) які вважають нашу країну своєю Батьківщиною.
[quote=адвокат Ульянов]Але, оскільки все-таки саме ми тут автохтонна нація,[/quote] Розумієте, досить важко в ХХІ столітті говорити про автохтонність нації. Євреї та вірмени на цих землях живуть з часів Київської Русі, Крюків інтенсивно заселявся у 18 столітті старообрядцями з великоросійських губерній. 250 років достатньо, щоб вважати себе корінним населенням і розвивати культуру та мову? Ваші предки, судячи з прізвища, також мають відношення до Росії. [quote=адвокат Ульянов]Не принижуючи при цьому Пушкіна, Толстого, Достоєвського, Чехова і іже з ними, вважаю, що нам теж є чим пишатись.[/quote] Нажаль, суто "українських" письменників важко віднести до таких, що зробили внесок у світову скарбницю літератури. Гоголь? Але ж він, за визначенням літературознавців, російський письменник.
гражданин