нижегородец, Понятно! А его родичей в селе не осталось? В селе есть люди, которые занимаются историей села? Обычно, при школе находятся энтузиасты, которые собирают всё интересное связанное с селом.
Iva (24.06.2016, 09:05) писал:В селе есть люди, которые занимаются историей села?
Именно этим в последнее время занимаюсь.
И материал от Владимира Семеновича Калашника, опубликованного на сайте "Козельщинськi вiстi
Цитата:Шановна редакціє!
Надсилаю невеликий матеріал — спогад про свою малу батьківщину зі словами вдячності за те, що досі зігріває мою душу згадками про отчий край, рідних і друзів, про незамулені духовні джерела мого життя.
Коротко про себе. На початку липня цього року мені виповниться 80 літ (важко повірити в таку солідну дату). Працюю на посаді професора кафедри української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна – із неповним, звичайно, академічним навантаженням. Заслужений працівник освіти України. Академік Академії наук вищої школи України. Член Національної спілки письменників України. Маю 5 поетичних книжок. Автор понад 200 праць із української філології, зокрема монографії, навчальних посібників, словників, статей. У 2011 році видав збірник вибраних статей, а в 2012 — збірку вибраної лірики «Осоння осені». Прийміть, дорогі колеги-земляки, мої найкращі побажання.
З повагою, Володимир Калашник
ДОВІЧНА ВДЯЧНІСТЬ БАТЬКІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ
Високоліття, якщо вже доля дала нам змогу досягти його, спонукає до роздумів, осмислення прожитого й пережитого, сповнює подальше земне буття щемливими споминами про пам’ятні події й щасливі миті життєпису нашого, повертає до першоджерел книги життя, нагадує про святе й вічне в ній нездоланним покликом отчого краю. З висоти багатьох десятиріч бачу себе мануйлівським хлоп’ям, що напіводягненим біжить до школи за знаннями, і пізнішим випускником, який одержує медаллю відзначений атестат про середню освіту. Десь на дні пам’яті видніються образи моїх дорогих учителів, які майже всі відійшли вже в засвіти, і милих однокласниць та однокласників, більшість із яких передчасно скінчила свої земні дороги. Саме в Мануйлівці, селі моєї появи на світ і дитинства мого, святі для мене могили оберігають вічний спокій батьків, наставників-педагогів, частини шкільних товаришів. До рідного села я приїжджаю щороку хоча б на кілька днів, покладаю квіти шани до пам’ятних поховань, буваю в середній школі, спілкуюсь із сьогоднішніми вчителями та їхніми вихованцями, з високолітньою вчителькою німецької мови Вірою Тимофіївною Лифар, з ровесником-однокласником Колею Хріном, родинами інших шкільних побратимів. Старшокласником я почав віршувати й надсилав іноді свої поетичні проби до районної газети, що мала на той час назву «За честь Батьківщини». Один із моїх віршів («Тобі, патріоте», що був присвячений корейцеві – борцеві за незалежність своєї країни) було відзначено на літературному конкурсі тієї газети. Премію в сумі 100 тодішніх карбованців мені вручив на шкільній лінійці директор школи світлої пам’яті Олекса Федорович Логвиненко. Таке не забувається не стільки через матеріальний складник відзнаки, що в дуже сутужний щодо добробуту час теж мало значення, скільки головним чином через колективне визнання певної вартості словотворчого здобутку. Уже в останні роки мені випало ознайомитися з цікавою краєзнавчою працею земляка з Козельщини Леонтія Никифоровича Марченка «Слався вовік, Козельщинський краю», про яку я з приємністю написав схвальний відгук. Усе, чим живе моя мала батьківщина, мені не байдуже, знаходить відгомін у душі й серці, оскільки вважаю себе тісно пов’язаним зі своїми земляками, зокрема й новим поколінням, своїми витоками, мануйлівським походженням і вихованням. Мені досі сяють незгасимі світи рідного краю, чарівного куточка неповторної Полтавщини, сином якої мені випала велика честь бути. Тим, хто ще пам’ятає мене особисто чи через мого батька Семена Митрофановича, вчителя численних учнів із Мануйлівки та довколишніх сіл, адресую кілька своїх поезій, де я намагався висловити свою любов до батьківської землі, до особливо дорогого кожному з нас отчого краю.
* * * Мануйлівко, село полтавсько-пслове! Ми знову разом – і не уві сні... І вже в мені звучать твої пісні, Й нуртує у душі невисловлене слово.
Мої дороги – на своєму крузі. Де не водили – привели сюди. Відшукую у росянистім лузі Далеких днів загублені сліди...
Усе гостріше почуваюсь гостем На цій землі, якою скрізь живу. Стрічаю друзів більше на погості Та в споминах, все менше – наяву.
Мануйлівко, село полтавсько-пслове! Побудьмо разом довше не вві сні, Поки в мені звучать твої пісні І лине із душі любові щире слово. (Зб. «Бентежне надвечір’я», 2004; зб. «Осоння осені», 2012)
* * * Коли вернусь на батьківський поріг Через літа, що наче мить промчали, Відразу помаліють всі причали, Що їх шукав, лишивши оберіг.
Тут завжди квітнуть мальва і жоржина, Тут серед цвіту золота бджола, Тут юності замріяна стежина, Що вабить за околицю села.
Тут із зорі видзвонює криниця, Живої пропонуючи води, У сні і наяву дитинство сниться, — Розсипані довкіл його сліди.
Домівка тиха, вже чиясь, а мила. У небуття вона не відплива. Хай не усіх нас доля полюбила, Але душа зосталася жива.
На фініші перейдених доріг Оглянь скарби, нетлінні, найдорожчі, І повернись сюди, немов на прощу, На цей святий, на батьківський поріг. (Зб. «Бентежне надвечір’я», 2004; зб «Осоння осені», 2012)
* * * Козельщино, довкільних сіл столице І перехрестя наших доль, доріг, У надвечір’я світ дитинства сниться, Де отчий дім — довічний оберіг.
Молитвою ти з вічністю говориш, Підносиш дух до неба, сонця й зір. І твій собор стає душі собором Безбатченкам усім наперекір.
Піднятий словом сина із руїни, Врятований з кострища корогов, Твій гордий храм освячує Вкраїну На віру і надію, на любов. (Із недрукованого)
Дед - Митрофан Петрович Бабушка - Мария Денисовна Отец - Сергей Митрофвнович Тетя - Александра Митрофановна
Отец - 1946 год
1948-1950?
1-й выпуск железнодорожного училища №2 в Кременчуге. 1950 год
Наталья Даниловна (в девичестве Серпенко, родом из села Юрки) - прабабушка по мужской линии отца, мать восьмерых детей - шестерых сыновей и двух дочерей.
Анатолий Николаевич, Вы наверное помните мою прабабушку, Вашу соседку.
Мой дед и его братья - 1938? Слева направо и сверху вниз: Иван, Федор, погиб 15 апреля 1945 года в Польше Денис, Митрофан - мой дед, погиб 22 октября 1943 года под Куцеволовкой
нижегородец (30.07.2016, 17:01) писал:Анатолий Николаевич, Вы наверное помните мою прабабушку, Вашу соседку.
Припоминаю,хоть и было мне тогда года 4-5. Только это не мои соседи, а соседи моей бабушки. Я в Мануйловке был сезонным жителем. Кстати, моя бабушка по линии мачехи моей служила в Юрках у деда А.Головка и нянчила его. Мне даже пришлось видеть Головка живым, когда он приезжал на день Горького и пару раз заглядывал и к нам.
Добрый день или вечер,форумчане.Разыскиваю родственников моего деда,проживающих в с.В.Мануйловка.Увидела в списке на мемориале,установленном в селе,фамилию прадеда Бородин Иосиф Андреевич(1904-1943).Мой дед-его сын от первого брака(хотя история темная,по молодости,возможно брака и не было).Из рассказов деда знаю, что его отец Бородин И.А. женился вторично и что в этом браке тоже были дети,вроде двое.Моего же деда вырастил отчим,дал ему свою фамилию.Возможно что там уже никого по этой линии и нет,но просто интересно знать свои корни.Прабабку звали Ольга,в девичестве вроде Хоменко(может Фоменко),родила моего деда Илью 2.08.1924 г.,впоследствии вышла замуж за Махно Андрея и он то и вырастил моего деда.Буду благодарна за любую информацию.Пыталась найти на сайте Мемориал сведения о погибшем прадеде,там ничего нет.Просьба любую информацию писать на адрес inna_chubenko@mail.ru
гражданин
гражданин
гражданин
гражданин
гражданин
гражданин