У кожного народу є свої духовнфі святині. Є вони і у нас, малоросів, це українська народна пісня, з легендарною піснетворкою, полтавкою Марусею Чурай. Саме їй належить авторство близько трьохсот пісень, які співають у всьому світі, найвідоміші - “Ой, не ходи Грицю…”, “Прилетіла зозуленька…”, “Засвіт встали козаченьки…”, “На городі верба рясна…”, “В кінці греблі шумлять верби…”: Росла, росла дівчинонька Та й на порі стала; Ждала, ждала козаченька, Та й плакати стала. “Чого ж вода каламутна…”: Мене ж мати та не била – Самі сльози ллються: Од милого людей нема, Од нелюба шлються. “Віють вітри, віють буйні…”: Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю. Маруся Чурай, донька полтавського урядника, страченого у Варшаві,- Гордія Чурая, складала дивовижні пісні, була справжньою красунею. Чимало хлопців були зачаровані її вродою та співочою душею. Святе почуття до неї мав син гетьмана Якова Іскри - Іван. Та Маруся полюбила іншого – Григорія Бобренка. “Ой мамо, мамо, Гриць жалю не має. Нащо ж Гриць, мамо, разом двох кохає!”. Слабовольний Гриць зрадив її, промінявши кохання Марусі на багатства іншої, некоханої, але багатої – Галі Вишняківни. Було отруєння і був суд над Марусею, який визнав її винною… була грамота від Богдана Хмельницького, що скасував її смертний вирок, її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити у Полтаву Іван Іскра. З Універсалу Богдана Хмельницького у відповідь на прохання полтавського козака Івана Іскри (згодом його син буде страчений Мазепою) про помилування Марусі Чурай в поєзії Ліни Костенко: “Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні,- Що помагає не вгашати духа, Як не співцями створені пісні? Про наші битви – на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло,- Та це ж не що, а пісню задушить!” А потім була проща, повернення у Полтаву і повільна смерть Марусі Чурай від сухот. Вона так і не згодилась бути дружиною закоханого в неї Івана Іскри. Геніальна поезія Ліни Костенко оживила для нас цю трагічну історію. Знаємо про чужих Ромео та Джульєтту, чому ж не знаємо про Івана та Марусю. “Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, Боже мій, мою!” Маруся Чурай – символ малоросійської пісні – про яку Микола Гоголь сказав: “То народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…” На початку 80-х років у родича, що готувався до засідання бюро Полтавского обкому партії, на столі лежала невеличка книжечка Ліни Костенко “Маруся Чурай”. На моє запитання отримав відповідь: “Перший постійно цитує.” (Першим секретарем обкому КПРС був тоді Ф.Т.Моргун) Я взяв “Марусю” в далекий Мурманск. “Морскі вовки” Півночі, де майже половина – малороси (на моєму судні – точно) зачитали її до дірок, а згодом просто забули повернути. По собі знаю як трудно розставатися з бажаною книгою, а то була Поезія про Кохання. Не дивно, що пісні Марусі співали Сталін і Гмиря. Сьогоднішні самостійники, “національно свідомі” в вишиванках з мазепинською псіхологією, для яких в Полтавській баталії малороси не туди стріляли, а пісні Полтавщини змоскалені, обливають брудом Марусю Чурай, відзначаючи так її 355-річчя пам*яті. Та на захист Марусі встали відважні полтавчани, це Руська громада Полтавщини і Президент Полтавського медіа-клубу Л.Кучеренко, надам їй слово: “ У головній газеті обласної влади - “Зорі Полтавщині” 18 вересня під рубрикою “І смішно, і сумно” з*являється опус за підписами… далеко не позитивних героїв “Наталки- Полтавки” І.Котляревського – возного Тетерваковського, виборного Макогоненка, пана Щипавки і тахтаулівського дяка Якима Довгочхуна. У цих, як зазначив сам анонімний автор, “розглагольствованіях” з приводу пам*ятника, що визнаний переможцем конкурсу, зроблено акцент на тому, що Маруся Чурай – убивця, а образ її недолугий (“…біля ніг її определіть труну з написом: “Тут покоїться Гриць Бобренко…”, “… то воплощеніє духу пісні малоросійської в сій хвигурі суть ничтоже…”, “… у сорочечці смирітельній – чи то на плаху ведуть, чи з Шведської утекла…”). Вже так смакуючи анонім познущався над “убогим прожектом”, а ще більше – над легендарною Марусею.» Не обговорюючи пам’ятник Марусі Чурай, треба сказати, що коли газета яка видається на гроші платників податків, надає свої сторінки анонімним авторам не тільки для недоброзичливої, жовчної критики, а й для “обливання словесним бруджом” і мертвих, і живих, виникає питання – це що, державницька політика? Що нема у Потавських “зверхників” ні совісті, ні чогось святого в душі, не кажучи про журналістську етику стане зрозумілим коли ознайомимося з сторінками обласних газет: “ …Руські – окупанти України. Бандити, що зірвали будинки в Москві – народні месники, чеченські партизани. Поліцаї, що розстрілювали людей в Бабиному ярі – то вояки визвольних змагань. Пісні Марусі Чурай – погані, тому, що змоскалені?!”. Дійсно з такими поглядами потрібно на Шведській сидіти, а не на Жовтневій. (На Шведскій в Полтаві – дурдом, а на Жовтневій – білий дім.) Маруся Чурай сучасниця подій визвольної війни у ХУІІ столітті: “Коли в похід виходила батава – Її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни Безсмертні будуть у її словах. Вона ж була, як голос України, Що клекотів у наших корогвах! Сьогодні на Україні трудні часи, руські землі не лише відірвані, а і розірвані по Дніпру, як за часів руїни. Мала Русь словами Марусі Чурай питає: Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися…
_________________________________________________ Николай Яременко, СПР
Я в школе играла Марусю Чурай в аматорской постановке учителя украинского языка...грустная история, только почему же ее не знают, творчество Лины Костенко изучают в рамках школьной программы все, по крайней мере последние лет 20.
[quote=Тарас Бульба]У кожного народу є свої духовнфі святині. Є вони і у нас, малоросів[/quote] Это что за народ такой? Первый раз слышу. Шайка упырей-имперофилов - да, народ - нет. А раз нет у вас народа - нет и остального. Поэтому, видимо, и пытаетесь чужое присвоить себе. Загребущие имперские ручки :)
А Российская империя, Всеросийская империя, Российское государство или Россия существовала с 1721 года - см. тамже в Вики.
"В течение XIV—XVI веков наряду с прежним названием Русь (греч. Ρωσία — Россия) в источниках появляются новые — для обозначения двух ее частей: подчиненной Золотой Орде Великой Руси и подчинённой полякам и литовцам Малой Руси. Малая Русь и Великая Русь, произошли от греческих названий Μικρά Ρωσία — Микра Росиа и Μακρά Ρωσία — Макра Росиа, которые использовались в церковно-административной практике Византии с начала XIV в. Греки, по аналогии с терминами «Греция» и «Великая Греция» (область с древнегреческими колониями), под «Малой Россией» понимали территорию Поднепровья — то есть сердцевину, то место, «отъкуду есть пошло» государство. А под «Великой Россией» — все остальные русские земли. Эту эллинизированную версию названия восприняли и популяризировали официальные круги Московского государства. По версии О.Н Трубачёва, название «малая» возникло как оппозиция уже устоявшемуся названию «Великая Русь», которое относилось к более северным землям и означало «внешняя», «вновь заселенная» Русь. Показательны также названия городов в «Великой Руси» — Великий Новгород, Великий Ростов, в отличие от южных Новгородов и Ростовов. «Малая» в данном случае означает «оригинальная», первоначальная Русь, а «Великая» — внешняя, колонизированная Русь.[7]" (с) Вики
гражданин
гражданин
старейшина