Мова і влада

Філософська герменевтика довела, що насправді не ми володіємо
мовою, а навпаки, мова володіє нами.

На тему співвідношення мови та влади мається дуже цікавий есей Оксани Забужко Мова і влада
Деякі витяги з нього:

"Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних,
хаотичних відчуттів, - єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас
реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не
інакшим, накидає нам світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37
відтінків зеленого кольору, яких не бачу я, а мені "хата" - жінка
несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж "дім" - мужчина
(жіночість-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum - завжди
твердість протистояння, виклик: насторч світові),- і хай потрапить це
зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для
неживих предметів! По суті національна мова - чи не єдина абсолютно
необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так
само, як із "приділеного" їй тіла: словом структурується все наше
внутрішнє життя, від мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати
до рук цей "психічний зонд", невідпорне знаряддя контролю за людиною
(жодні психотропні препарати не дадуть подібного ефекту!), - прагнення
узурпувати право на внормування мови притаманне всякій владі, знаній в
історії людства..."
Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) — іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку [14]! Вся не — "дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни" включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі — інтелігентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини. "Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального вивчення [15]. Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті, бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української, ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством (наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто "побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно, тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.

Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх, власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути. "