Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився був гаслами комунізму. Однак пізніше він знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, але й повстати проти неї. Як і маршал Пілсудський, генерал "вийшов з червоного трамваю", коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій. Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозумівши суть СРСР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратеґію подолання цього зла.
Григоренко був першим представником радянського правлячого класу, який ще в 1961 р. виступив проти партократії: "Треба виступати. Не можна мовчати". 7 вересня 1961 року він виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом "підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність". Тобто він виступив проти нового культу – культу Хрущова. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться ґенеральського чину, керівництва кафедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов`язаних з цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіатричну лікарню. Наприкінці 1968 Петро Григоренко написав працю "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)", де першим поставив питання: "Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах". Згодом СРСР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях. З розпадом СРСР це моторошне зло – каральна психіатрія – було подолане, значною мірою завдяки українцю Григоренкові. До речі, в Росії знову починають використовувати каральну психіатрію в політичних цілях. Біймося, щоб цей політичний вірус не перекинувся і в Україну. Доктор воєнно-історичних наук ґенерал Григоренко 1967 р. написав історико-публіцистичний памфлет "Приховування історичної правди – злочин перед народом!". (Відгук на книжку Некрича "1941. 22 июня").
Петро Григоренко в генеральському мундирі Червоної Армії Він був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СРСР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Другої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й але головним чином тим, що СРСР готувався до аґресивної війни, нехтуючи обороною. Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів. Григоренко – приклад справжнього інтернаціоналізму. Його син Андрій писав: "Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але й цілому світові, світові, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості". Україні зараз вочевидь не вистачає таких борців за толерантність і міжетнічний мир. Тому саме ім`я Григоренка і саме зараз Україна має підносити на належну висоту перед усім людством. У період "празької весни" Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа "До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу", у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Він виступив на захист учасників "демонстрації сімох" на Красній площі проти окупації Чехословаччини, він закликав громадян СРСР домагатися виведення військ із Чехословаччини. Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених кагебістів він виголосив промову, "вошедшую в нравственную и общественную историю страны" (Андрій Сахаров). На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 р. він звернувся до кримських татар: "Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. На похороні О.Костеріна він сказав: "Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!". Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: "Думки душевнохворого", "Наші будні", "Дискримінація кримських татар продовжується", тюремний щоденник. Він упорядкував самвидавний збірник "Памяти А.Е. Костерина", написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову "Хто ж злочинці?". Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами. "Дисиденти" не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був "командувачем" чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернетикові, як докторові наук, було самоочевидним, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював неієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній. Навіть його антипод – Ґенеральний Жандарм Андропов – відзначав, що Григоренкова енергія активізувала й радикалізувала кволу ліберальну інтелігенцію. А його стратегічна думка відшукувала все нові форми спротиву ресталінізації країни. До речі, тепер у Росії почався новий етап ресталінізації, і її підтримують послідовні противники демократії і незалежності – комуністи України. Петро Григоренко ще у 1968 році ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею леґалістичної, тобто відкритої правозахисної організації. Цю ідею не приймали Якір і Красін. Мовляв, зголосившись організацією, ми даємо КГБ перелік прізвищ для арештів і підставу для гучного процесу над "антисовєтською організацією". Але саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі. Керівництво СРСР, не бажаючи аналогій з гучними груповими процесам 20–30-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту Григоренка виникла "Ініціативна група захисту прав людини в СРСР". Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (9.11.1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації. Руденко та інші. Як була заснована Українська Гельсінська група Щойно вийшовши з другого, п`ятирічного ув`язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: "Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в'язнями сумління!". Ґенерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу. Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену. Після 1917–1920 років світ забув про Україну. Завдяки працям Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", В’ячеслава Чорновола "Лихо з розуму" та Українській Гельсінкській Групі світ дізнавався про Україну, яка є і яка бореться за права людини і за свою незалежність. Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною – без національно-визвольної війни, без насильства. Григоренко був провідником геніальної ідея Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу "детант" ("розрядка", відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, "центральною фігурою для нас був генерал-майор Петро Григоренко". Згодом перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Європи. Знаменитий вислів Рейґана про "Імперію Зла" виник не без впливу листів і заяв Григоренка. 1983: Рейган називає СРСР "імперією зла" і засуджує противсіхів (ВІДЕО) Зрештою радянська окупація Афганістану примусила США зупинити мюнхенську політику "детантизму", викрити Москву як міжнародного жандарма, фактично зірвати міжнародні Олімпійські ігри 1980 року в Москві. Григоренко об`їздив майже всі країни Європи. Однією з цілей його було створення там Гельсінських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди і уряд СССР вимогами дотримання гельсінкських домовленостей. Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінський рух став міжнародним. У 1980 році, вже будучи тяжко хворим, Григоренко подорожував Європою, готуючи ґрунт до Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов'язку. Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СРСР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейґан. Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме леґалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним радянськким режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінських Гарантій для України. Разом з Надією Світличною він налагодив видання "Вісника репресій в Україні", який видавався українською і англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією "Свобода". Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало радянську імперію. За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конґресів Григоренко подав в ООН Акт про деколонізацію СРСР. Тим самим він вибивав з рук Кремля його важливу козирну карту – лицемірну підтримку боротьби колоніяльних народів за свою незалежність (у той час як у самому Союзі було 100 колоніяльних народів!). Деколонізація Радянського Союзу здавалася неймовірною в 1980 році. Згадаймо: навіть у 1989-90 роках президент США Буш-старший, прем`єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер висловлювалися проти незалежності України. Як Захід не хотів незалежної України. Записи з архіву Горбачова Але деколонізація стала реальністю через десять років. Тому що світова політична думка була вже підготована виступами дисидентів різних республік, у т. ч. Григоренка. Ґенерал Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СРСР проти імперії. Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СССР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка. Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СРСР не є російською імперією, бо є імперією партократії: "Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу". Більшість політичних партій діаспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Петра Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п'ятій колоні Путіна. Петро Полтава: "Россіяни так само страждають від більшовиків" Жаль, що російська інтелігенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п'ятій колоні. Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об'єднати людей з різним поглядами. На похороні у Бавд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї і мусульмани. Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла йому і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру. Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідомивши себе українцем, не забув цього навіть і в той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні. Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра. Головна думка спогадів Григоренка "У підпіллі можна зустріти тільки щурів…" (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу. Ці спогади – його сповідь. Він здобувся на каяття за участь у комуністичній партії. На таку сповідь потрібна чимала мужність. Він повернувся до віри свого дитинства – і це теж добрий шлях для інших. У 70–80-х роках ХХ ст.. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідности запалювали інших людей. Петро Григоренко – особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішаться, що був такий Великий Українець – ґенерал Петро Григоренко. І хай молоді люди знають, що належати до нації Петра Григоренка – це престижно, це почесно. На прикладі цієї справді героїчної постаті слід виховувати молоде покоління громадян України. ------------------------
Петро Григорович ГРИГОРЕНКО (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Приморського р-ну Запорізької обл. – 21.02.1987, Нью-Йорк, США). Генерал, правозахисник, член-засновник Московської та Української Гельсінських груп. Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсо молу України (1929-1931). В 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931). З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939). В 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри опе ративно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію. Після XX з'їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило влітку і восени 1961. "У моїй душі царю вав розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: "Треба виступати. Не можна мовчати". На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на партійній конференції Ленінського народу Москви, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням "за політичну незрілість". Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ. Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну "Спілку боротьби за відродження ленінізму" (до неї ввійшли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Темами листівок були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні. 01.02.1964 Григоренко був затриманий органами КГБ в аеропорту Хабаровська, доставлений у Москву і поміщений у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного "покаятися", щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: "Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру". (на думку Григоровича, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС). 17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Г. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув'язнення познайомився з Олексієм Добровольським. Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об'єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Григоренко був звільнений із лікарні (22.04.1965) як такий, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні. Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Наприкінці 1968 Григоренко написав працю "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської "Полудень": "Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах». Починаючи з 1968 року, ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту. 17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажадав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів. Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі генерала був проведений багатогодинний об шук, під час якого був вилучений весь його архів. 07.05.1969 був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голоду вав на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався приму совому годуванню, побиттю і знущанням. Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербсько го визнали результати попередньої експертизи помилковими. 04.12.1969 знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 був спрямованим на примусове лікування в Черняховську СПЛ (Калінінградська обл.). 19.09.1973 був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування. Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. У лютому 1977 склав брошуру "Наші будні" про боротьбу КГБ проти Гельсінського руху в СРСР.
Петро Григоренко з дружиною Зінаїдою. 1980 рік У листопаді 1977 Г. одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства "за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР". Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: "Мене позбавили права померти на Батьківщині". У США в 1978 Г. був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Г. не виявлено. Продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим. Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку. Указом президента Російської Федерації в 1993 посмертно відновлений у званні генерал-майора. Його ім'ям названий проспект у Києві і декілька вулиць у Криму. З 1990 книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині. У листопаді 1991-го медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і ви знала Григоренка здоровим. У 1997 нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом "За мужність" І ступеня. Василь Овсієнко, Історична правда
Опять РАЗделение... Попович, Королев, Антонов , Патон.... - список можно продолжать - это одновременно и украинцы и русские и советские люди - это нелегко понять для некоторых.
Шановний адвокат Ульянов, а яким боком до Вашого опитування потрапив князь Володимир? Ви ж мали на увазі Володимира Святославовича? Так він скоріше видатний діяч Київської Русі. Що далеко не теж саме що України.
Очень удобно - прошло Ннн-ое количество десятилетий, рубанули страну на Ннн-ое количество частей и получаем новые учебники истории, новых героев, новых врагов... Называется "обрезание" истории...
Цитата:Очень удобно - прошло Ннн-ое количество десятилетий, рубанули страну на Ннн-ое количество частей и получаем новые учебники истории, новых героев, новых врагов... Называется "обрезание" истории...
Обрізання історії було коли матрос з кулеметом прийшов на Учредительное собрание. Кулемет поставив і вся історія на цьому стала іншою
адвокат Ульянов (28.02.2012, 15:55) писал:Після того, як ви аргументуєте свою позицію відносно того, що Київську Русь не можна вважати попередницею України
Да легко. Если верить википедии, границы Киевской Руси выглядели примерно так.
Если мне не изменяет память, крепость Жовнино была последней на юго-восточной границе. Дальше шла дикая степь. Т.е. все территории южной и восточной Украины, включая Кременчуг, к данному государственному образованию никакого отношения не имеют. Теперь смотрим на расположение Киева в военном аспекте. Находится он не в самом выгодном месте - недалеко от границы с не очень мирными кочевыми соседями, обладающими достаточной мобильностью, чтобы оторвать кусочек плохо охраняемого и расствориться в степи, а в случае более массового и организованного похода за добром далеко идти не нужно - два пальца по карте к государственной казне. Поэтому и начала правящая элита расселяться куда побезопасней - оно хоть и прохладней, но жизнь дороже. А вот то, что начали расстраивать после монголо-татарских нашествий на окраине бывшей державы, наверное какое-то отношение к нынешней Украине и имеет
адвокат Ульянов (28.02.2012, 15:55) писал:До речі, яка країна може правомірно претендувати на цього князя, як на вашу думку?
Какая-какая, никакая! Он там небось как юла в могиле ворочается на нас глядя. Это как присвоить Чингачгуку звание "найбільш видатного американця"
адвокат Ульянов (28.02.2012, 18:02) писал:Для ясності пропоную виходити з того, що в темі йдеться про тих людей, які народились в межах території, яка є сучасною Україною, або діяли на цій території на користь народу, що її населяє ( або вважаючи, що діє на таку користь) або за якимись іншими ознаками, на думку дописувача, належать до українців.
гражданин
гражданин
гражданин
гражданин
гражданин
старейшина