Увечері везли віолончель, немов джмеля, дрімотного й німого, як запліталась порохом дорога, лягаючи трубою на плече. Як бубон, бився волохатий жаль, на поворотах автострада тихла і ластівок ласкаве чорне пікколо ліпилось як гніздо до етажа безлистих посвистів осінніх крон (плането душ! Ти вигорілий кратер!) Рвав вітер на шматки далекий трактор і поніч рвав, мов стінки хорих бронх. Шуміли шини, шастали колеса і пересохлий сипався пісок у кузов. Угорі літак прокреслювався, мов у відьомське зловлений ласо — робив віраж управо — аж до місяця і крихкотіли зорі на льоду нічного безгоміння. Раптом виткався ставок під фарами. Болотний дух убгався в плеса, кумканням застелені. Шофер, почувши жаб'ячий оркестр, на гальма тиснув: од шляху за метр ставок доходив форм віолончельних. А в кузові її німий округ гамує хрипи хорого музики. Пливуть над ставом перехлипи тихі і дикі перехлюпи темних рук.
Я рекомендую почитати твори Александра Жовна. Мені дуже сподобалися "Партитура на могильному камені" та " ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками. У мене навіть є його книга з автографом.
До залу суду, наче зв‘язкова З моєї сотні, піймана у Лючі, Заходить Юля. А в судді брова Підскакує, мов щиглик на колюччі, І западає тиша гробова.
Втім Юля встала: «Слава Україні!» І в залі встала воїнів чота: «Героям слава!»… Прокурорів тіні Розсипались, и блискавка крута Просяяла в небесній височині, І стало ясно: це не суд, а мста!
Це мста за те, що та жона готова На президентські вибори піти І вдруге виграти! О будь здорова, Відважна жінко з серцем сироти, І хай хахлів дратує твоя мова – Державна й неподолана, як ти!
Крик на Хрещатику. В законі вори. Кричить держави нашої страма. Кричать офшори, банківські контори, Кричить хахол пащеками трьома, Замкнені очі, ні, очей нема, Є тільки горла отвори в потвори.
Той крик гуде в каштановім гіллі, Будинки глухнуть, глохнуть тротуари. Хахли й донецькі рідні москалі Ревуть: «На нари – Юлію, на нари!» Дрижання чути у віконнім склі І чути, як тремтять над світом хмари, А під землею – мертвяки гнилі.
Крик на Хрещатику. Колона п‘ята Перекричати хоче цілий світ, Що руку Юлі подає. Проклята Америка, Європа і реб‘ята Кремлівські невдоволені. Привіт!
Відома курва рік цілий кричала: «Замкніть цю паню в білому! Замкніть!» А нині в Шустера крізь плач сказала: «Я б задушила того генерала, Що Юлю наказав заперти в кліть».
А Президент свої невинні руки, Чистесенькі, вмиває, мов Пілат. А пан суддя – Закон з бичем принуки! – Безликий, мов без стрілок циферблат, Вже пише вирок: «Здерти білий плат З підсудної, хай гине від розпуки, Хай вирвуть з неї серце чорні круки Печалі, – хай не вийде із-за грат».
А противсіхи, інтелектуали, Що нареклися нації мечем, І всі свої страждання оспівали, І жінку в білому скаменували, І віддали її на суд нікчем. О генії, позначені злобою Чужого самолюбного ума, Не бились ви з холерою й чумою, Бо ви самі – холера і чума.
І я виходжу, наче з пекла, з суду, Де вигоріла кров моя дотла, Й не йду додому, там стояти буду, Біля тюрми, мов птаха без крила; Чекатиму на явище спасенне, Стоятиму на смертнім хіднику, Допоки Юля не пройде повз мене На волю у терновому вінку.
Згадаю і я трьох своїх найулюбленіших українських поетів. По-перше, В.С. Стус. Його віршовані рядки вже неодноразово наводили в цій темі, але це той випадок, коли маслом кашу не зіпсувати. Дуже подобається перша частина його палімпсестів. Десь читав, що у Василя Семеновича був період захоплення творчістю Б.Л. Пастернака. Думаю, що цей вірш написаний саме тоді.
Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт —
не спить?).
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.
Другий із моєї трійці - Є.Ф. Маланюк.
Сучасники Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен, Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр — І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі, Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив в дніпровські степи І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці, І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! — Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне, Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів. І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
*** Ісход Не забути тих днів ніколи: Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: На Захід... На Захід... На Захід... І услід - реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу. П'яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?
І останній, але далеко не найнезначнійший з трьох, - В.А. Симоненко.
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
Прочитала Василя Симоненка , а чомусь згадала Дмитра Білоуса:) ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю — ані царю, ані його сатрапам, з орлом двоглавим стаючи на прю, що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів мужицьку правду, ту, що є колюча, сміялася з ненависних панів, що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав, немов на звіра, об'являли лови. Орел впивався в душу, тіло рвав — він був безмозкий, хоч і двоголовий.
Заборонити дереву рости, ширяти вольній птиці у блакиті, живій ріці між берегів плисти," ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать гінке стебло, щоб не зросло колосся, поетові — писать і малювать, щоб приректи народ на безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла, щоб ти була лиш суржик мішанина: щоб вічно недорікою була на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,-- воскрели, піднеслися духом люди. Бо є в народу Жовтень, Ленін є, і рідна мова є і вічно буде! Якщо не брати до уваги останній куплет .. то можна провести аналогію з нашим часом. А це моє улюблене ( про мою Батьківщину) .
ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби, Сулою тихо хлюпають човни. І плине люд з своїм нехитрим скарбом на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі. Корови й коні поблизу осель. Горшки і хомути. Мішки картоплі. І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі: хто звідкіля прибув до Курманів. Вусатий дядько — з Ракової Січі, той — з Білої Берези, той — з Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці, когось приваблює садовина. — А ви звідкіль? — З Погожої Криниці, ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали, як щось казкове, дивне, чарівне, немов далекі зоряні причали, кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо? Хто оспівав діброви і лани? У небі місяць — як млинове коло, а на землі — Климентові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино, куди не кинь — барвистих слів розмай: Ромен, Боромля, Липова Долина, Березів Яр, Лука, Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова на гронах дивних свіжості росу, щоб у майбутнє музикою слова нести душі народної красу.
Леди (10.03.2012, 15:44) писал:Бо є в народу Жовтень, Ленін є,і рідна мова є і вічно буде! Якщо не брати до уваги останній куплет .. то можна провести аналогію з нашим часом.
гражданин
старейшина