Майстри українського слова

0
Горожане
+ 16
Местный
Увечері везли віолончель,
немов джмеля, дрімотного й німого,
як запліталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
і ластівок ласкаве чорне пікколо
ліпилось як гніздо до етажа
безлистих посвистів осінніх крон
(плането душ! Ти вигорілий кратер!)
Рвав вітер на шматки далекий трактор
і поніч рвав, мов стінки хорих бронх.
Шуміли шини, шастали колеса
і пересохлий сипався пісок
у кузов. Угорі літак прокреслювався,
мов у відьомське зловлений ласо —
робив віраж управо — аж до місяця
і крихкотіли зорі на льоду
нічного безгоміння. Раптом виткався
ставок під фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застелені.
Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм віолончельних.
А в кузові її німий округ
гамує хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихі
і дикі перехлюпи темних рук.


Василь Стус
Горожане
+ 2
Местный
Я рекомендую почитати твори Александра Жовна.
Мені дуже сподобалися "Партитура на могильному камені" та " ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками.
У мене навіть є його книга з автографом.
Во всем можно найти пАзитиФФ
Горожане
+ 16
Местный
Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом,
На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутоны -
Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.


Леонид Киселев
Горожане
+ 16
Местный
СУД

До залу суду, наче зв‘язкова
З моєї сотні, піймана у Лючі,
Заходить Юля. А в судді брова
Підскакує, мов щиглик на колюччі,
І западає тиша гробова.

Втім Юля встала: «Слава Україні!»
І в залі встала воїнів чота:
«Героям слава!»… Прокурорів тіні
Розсипались, и блискавка крута
Просяяла в небесній височині,
І стало ясно: це не суд, а мста!

Це мста за те, що та жона готова
На президентські вибори піти
І вдруге виграти! О будь здорова,
Відважна жінко з серцем сироти,
І хай хахлів дратує твоя мова –
Державна й неподолана, як ти!

Крик на Хрещатику. В законі вори.
Кричить держави нашої страма.
Кричать офшори, банківські контори,
Кричить хахол пащеками трьома,
Замкнені очі, ні, очей нема,
Є тільки горла отвори в потвори.

Той крик гуде в каштановім гіллі,
Будинки глухнуть, глохнуть тротуари.
Хахли й донецькі рідні москалі
Ревуть: «На нари – Юлію, на нари!»
Дрижання чути у віконнім склі
І чути, як тремтять над світом хмари,
А під землею – мертвяки гнилі.

Крик на Хрещатику. Колона п‘ята
Перекричати хоче цілий світ,
Що руку Юлі подає. Проклята
Америка, Європа і реб‘ята
Кремлівські невдоволені. Привіт!

Відома курва рік цілий кричала:
«Замкніть цю паню в білому! Замкніть!»
А нині в Шустера крізь плач сказала:
«Я б задушила того генерала,
Що Юлю наказав заперти в кліть».

А Президент свої невинні руки,
Чистесенькі, вмиває, мов Пілат.
А пан суддя – Закон з бичем принуки! –
Безликий, мов без стрілок циферблат,
Вже пише вирок: «Здерти білий плат
З підсудної, хай гине від розпуки,
Хай вирвуть з неї серце чорні круки
Печалі, – хай не вийде із-за грат».

А противсіхи, інтелектуали,
Що нареклися нації мечем,
І всі свої страждання оспівали,
І жінку в білому скаменували,
І віддали її на суд нікчем.
О генії, позначені злобою
Чужого самолюбного ума,
Не бились ви з холерою й чумою,
Бо ви самі – холера і чума.


І я виходжу, наче з пекла, з суду,
Де вигоріла кров моя дотла,
Й не йду додому, там стояти буду,
Біля тюрми, мов птаха без крила;
Чекатиму на явище спасенне,
Стоятиму на смертнім хіднику,
Допоки Юля не пройде повз мене
На волю у терновому вінку.

Дмитро Павличко
Горожане
+ 16
Местный

адвокат Ульянов (08.10.2011, 20:57) писал:

Spacer (07.10.2011, 22:00) писал:Допоки Юля не пройде повз мене
На волю у терновому вінку.


Маячня.
Прошу не оффтопити...



Горожане
+ 16
Местный
Spacer
12:50, 10.10.2011
СУД

Параграфи присіли біля столу,
Примітки причаїлись по кутках,
Очима гострими підсудну прокололи
Цитати із багнетами в руках.

І циркуляр дивився в окуляри,
І грілися роззяви біля груб,
І вказівки скакали, мов примари,
Із телефонних мудрих труб.

– Вона чужа, - параграфи сказали.
– Вона не наша, - мовив циркуляр.
– Нечувана, - примітки пропищали.
І в залі знявся лемент і базар.

І циркуляр на них поглянув строго,
І зал заворушився і затих.
І розп'яли її, небогу,
В ім'я параграфів товстих.

Вона даремно присягала слізно,
Що не чинила і не чинить зла...
Була у суддів логіка залізна:
Вона ні в які рамочки не лізла,
Вона - новою думкою була.

Василь Симоненко
Горожане
+ 26
Почетный
гражданин
25 лютого 1871 року народилася Українська письменниця, перекладач, літературний діяч - Леся Українка.

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.
Свою Україну любіть. Любіть її... Во врем\'я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
Т. Шевченко
Горожане
+ 3
Командировочный
Згадаю і я трьох своїх найулюбленіших українських поетів. По-перше, В.С. Стус. Його віршовані рядки вже неодноразово наводили в цій темі, але це той випадок, коли маслом кашу не зіпсувати. Дуже подобається перша частина його палімпсестів. Десь читав, що у Василя Семеновича був період захоплення творчістю Б.Л. Пастернака. Думаю, що цей вірш написаний саме тоді.

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні — а дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть

туга, наче слива, рудою налита.

О ти всепрощальна, о несамовита

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдається вечора зламана віть,

і синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить. Кінчилися стежі:

нам світ не належить — бовваном стоїть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою — обвітрені крони

всю душу обрушать у довгі полони,

і згадкою — вечора зламана віть.

І сонце — твоє, простопадне — кипить.

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О піддайся покуті

самотності! (Господи, дай мені жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнім оркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Гойдається вечора зламана віть,

неначе розбратаний сам із собою.

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт —

не спить?).

Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, Господи, сяєво. Це — торжество:

надій, проминань, і наближень, і на-

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Гойдається павіть, а сонце — не гасне

і грає в пожежах мосяжна сосна.

Це довге кружляння — над світом і під

кошлатими хмарами, під багряними

торосами замірів. Господи, з ними

нехай порідниться навернений рід

отой, що принишк попід товщею неб —

залізних, із пластику, шкла і бетону.

Надибую пісню, ловлю їй до тону

шовкового голосу (зацний погреб).

Поорана чорна дорога кипить

нема ні знаку — од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.

Другий із моєї трійці - Є.Ф. Маланюк.

Сучасники
Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

***
Ісход
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід...
На Захід... На Захід...
І услід - реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П'яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

І останній, але далеко не найнезначнійший з трьох, - В.А. Симоненко.

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
"Ти знаєш, що ти — людина?" В.А. Симоненко
Горожане
+ 117
Почетный
старейшина
Леди
17:44, 10.03.2012
Прочитала Василя Симоненка , а чомусь згадала Дмитра Білоуса:)
ВІЧНО ЖИВА

А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав —
він був безмозкий, хоч і двоголовий.

Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,"
ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує,--
воскрели, піднеслися духом люди.
Бо є в народу Жовтень, Ленін є,
і рідна мова є і вічно буде!
Якщо не брати до уваги останній куплет .. то можна провести аналогію з нашим часом.
А це моє улюблене ( про мою Батьківщину) .

ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ

Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.

Вози на вигоні. Стирчать голоблі.
Корови й коні поблизу осель.
Горшки і хомути. Мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.

А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з Білої Берези, той — з Тернів.

Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А ви звідкіль? — З Погожої Криниці,
ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.

І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене...

Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климентові Млини...

Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай...

Так зберігає мова калинова
на гронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.
Найкраще, "створене мною" - це мої діти... Дякую що ви є...
Горожане
+ 180
Великий Гуру

Леди (10.03.2012, 15:44) писал:Бо є в народу Жовтень, Ленін є,і рідна мова є і вічно буде!
Якщо не брати до уваги останній куплет .. то можна провести аналогію з нашим часом.


Нет уж, из песни слов не выкинешь...
"Убогий человечек, не имеющий ничего, чем бы он мог гордиться, хватается за единственно возможное и гордится нацией, к которой он принадлежит".
Артур Шопенгауэр
 
Доступ закрыт.
  • Чтобы отвечать в темах данного форума Вам нужно авторизоваться на сайте